ЖИДІВКА

11      

Для любителей украинского языка…

Панас Мирний

У Івана Даниловича Длидня зібралася весела компанія. Сам хазяїн, теж ще молодий панич, звичайно, приймає гостей своїх і кожному душею рад. Тепер вони кругом столу сидять на дзиґликах і веселу річ запивають солодким чаєм. Хазяїн же не скупиться — як хто спорожнив стакан, не вспіє оглянутись, вже й повен стоїть.

  • Ти бачив, Грабовський, сьогодні Дуняшку? — пи­тає вже поживший панич того молоденького, що йому тільки ус ще став пробиватися і пухкий мошок обвивав його кругле личко.
  • Хай їй гаспид! Я її і знать не знаю,— одмовив той, соромлячись.
  • Бач, сьогодні так і не знаю, а позавчора?
  • Що ж позавчора?
  • Що?.. А Дуняшку хто цілував?

Молоде та свіже лице так і зайнялося жаром стида, що дало другим, запримітившим, довго шутити над своїм молодим приятелем.

По праву руку край столу сидів Петро Петрович Муха. Чорний похмурий вид його казав, що він і геть-то не коханець панської витіюватої долі: чорні очі його горіли огнем якоїсь душевної сили. Глянувши на його вид, глянувши на його очі, кожен добачає щось собі рідне, приязне на вміст і дуже, так і здається, що з цим чоловіком ні серед моря не втонеш, ні в чистім полі не згинеш, погляд його буде окривати тебе од лихої години і додавати душі твоїй таємної сили. Однак він якось сумно поглядав на молодого Грабовського і хоч би одне жартовливе слово зірвалось з його уст, хоч би хоч раз погляд його засіяв веселим сміхом, тим сміхом, що товариші його надсаджували собі груди. Чорна глибока борозна прорила впоперек його високе думне чоло, брови близько насунулися на впалі очі. Похнюпившись, сидів він над столом і хлистав чай. Де-не-де палко перечіпався словом то з тим, то з другим із гостей. Нужно вам додати, що всі його любили, душі у йому не чули, він був першим чоловіком у компанії, і ніхто над ним ніколи ані легенької насмішки не зробив. Уже почав утихати веселий сміх товариства, дим цілими хмарами ходив по хаті, самовар пищав та деренчав під їх тишу і якусь сумну тугу навівав на душу. Бувають часи і на великих гульбищах, де річкою лине весела мова, де співи та скоки — перше діло молодих людей, бувають, кажу, і на тих гульбищах такі часи, що разом затихає уся громада, не надовго, а так на хвилину робиться мертва тишина і якийсь невидимий голос не то туги, не то радості заговорить у твоїм серці і, дивись, один тяжко та важко, другий же легенько здихають. То, кажуть, ангел божий пронісся над веселим гульбищем. Ангел, та тільки смерті,— промовляють другі. Ті почнуть відстоювати своє, і піде знову мова, і знов заколишеться усе гульбище хвилею гарячих слів.

Така саме хвилина зійшла над нашою компанією, тільки, кажу, самовар грав та будив якусь давню давнину в чоловічому серці.

  • А що ж ми стихли ? — озвався хазяїн хати.
  • А так: після веселого сміху завжди приходить невесела туга,— одмовив Петро Петрович, встаючи з-за столу. Папіроса димилася у його в зубах, і раз поз раз з-під уст вилітали цілі хмари диму. Він почав ходити по хаті. Поступ його тверда, но не красна. Здається, ступивши, розтоптав би чоловіка, зате ноги його не гідні були ні для яких танців.

— А от що, товариство,— озвався знов хазяїн,— хай поставлять знову самовар та знову посідаємо, а з вас хто-небудь розкаже про залюбки. Так веселіше і чай буде питись і хутчіш пробіжить урем’я.

  • А що ж і справді, хто зна?—підхватили другі.— А от Петро Петрович! Ви краще нас усіх розказуєте, розкажіть що-небудь за залюбки.
  • І вам хочеться знати, що в чужій душі робиться в час любові, в час лихий?.. Нащо воно? Я думаю, життя вам краще усяких розказів розкаже і покаже усе од почину і до краю.
  • А що ж ми будемо робити? Ну поснемо від туги або розбредемося додому.
  • Як додому? Куди додому? — обізвався з запалом хазяїн,— да ні одного не пущу і шапки поховаю. А краще — давайте всі просити Петра Петровича що-небудь розказать.
  • Петро Петрович, вас хазяїн просить, ми просимо, уважте нашу волю.
  • Та я й не одказувався, коли хочете, я розкажу вам про жидівку, ви б назвали її не жидівкою, ви б назвали… Ну, да все розказ покаже.— І почав.

І

Мені було тоді вісімнадцять літ, саме така пора, коли зароюються молоді дитячі думки у великий рій любих гадок, несподіваних надій, веселих та молодих снів. Мав я ще змалечку натуру широку і поривчасту: коли віддававсь чому, тоді віддававсь увесь, коли хотів чого, то хотів усією силою свого хочу. Ми тоді з Борисовим служили в однім місці і стояли на одній квартирі. Він був здалека і чистісінький кацап, гаряче серце і добра душа; а я, як і тепер, мовчазливий, но тоді під цією мовчазливістю скривалося ціле море огненних гадок, веселого ждання і молодих надій…

Мені, кажу, було тоді вісімнадцять літ. Як та рання зоря, займаючись, червоніла огнивом життя, як рожева квітка між високої трави рано на зорі розцвітала, так росла і виростала у Неймана-жида дочка його Лія. Чи хто бачив коли-небудь такі чорні блискучі очі, чорні, як шнурок, брови, густі і довгі вії? Чи хто бачив таке свіже та молоде личко, глянувши на його, ви скажете: то доля дивиться своїми непрозорими очима у вашу душу, то во­на будить у вашому серці невимовно солодку тривогу, ту тривогу життя, тривогу першої любові. Чи хто знав, чи хто бачив, як іноді, замислившись од свіжої краси, зма­люєш у своїй душі образ її, як він стиха-тихенько предстає перед твоїми очима веселий, ясний, привітний… Та проява, та причуда, те диво була вона, тая Лія! Хороше небо з ясними зорями у тиху літню ніч: дивишся і не на­дивишся на його, так і тоне, так і поринає твоє око у глибокій блакиті неба; а ще краще, ще любіше, як ясний місяць вийде на його погуляти, як гляне на землю його блискуче обличчя і обіллє своїм ні холодним, ні теплим світом увесь край, і діброва, здається тобі, замислившись, шепче йому хвалу, і річка здіймає своє водяне одіяло над собою, щоб не добачив той свідок, що за дива, що за чуда діються на дні її… та ні, не перехитрити їй такої зазори. Дивись, легкий вітерок потяг і закотив частину того одіяла, а він уже тута, як тута уже і миється, і купається, і перебіга з хвилі на хвилю дивною, повною красою. Так само було і в городі N: багато, дуже багато було хороших у йому і баришень, і дівчат, і жидівок, і найкращою над ними була одна Лія, Лія — Нейманова дочка.

II

Одного разу пішли ми з Борисовим походити по городу. Була саме субота, жидовою город кишів, по всіх вулицях ходило її до пропасті. Пройшли ми один переулок, другий, а на третьому між кучею жидівок, так одсторонь, йшла собі одна, тяжко замислившись. Сонечко саме було навзаході і обливало її біле-біле личенько з рожевими губоньками, з чорними брівоньками, з густими довгими віями. Ми глянули на неї, вона глянула на нас. Що то за горе, що за печаль пронизали її чорним оком моє серце? Я нестямивсь. В душі щось заговорило незнайомою мовою, серце застукало… так би і кинувся їй на шию, так би обняв і пригорнув її чорну головоньку до свого лона, розпитав би, що за сум, що за горе її очима говорять? Та вона була далеко.

—     Вернемося,— кажу Борисову.— Чого?

—     Ти бачив… Гарна яка…— Дух у мене у грудях сперло, в очах заблищали сльози…

—     Що з тобою? — промовив він, сміючись. Душа моя завила…

—     Іди ти к чорту! — гукнув я і вернувся назад. Борисов здвигнув плечима, поглянув на мене і пішов далі, а я за нею.

«Чия ти, мій янголе? Чия ти? Де родилася? Хто кохав твою вроду хорошу? Видно, вечірня зоря колихала тебе, а ранкова умивала свіжою росою? Чию ж ти хату веселиш? Яку матір тішиш? Невже якась скверна жидівщина верховодить тобою як наймичкою, і ти коришся, ти повинна зносити свою недолю?..» І багато дечого у той час гаряча душа моя промовляла, серце билось, в очах була вона одна, чут[тя] мої наливалися нею.

Я йшов недалечко од неї, так одсторонь. Часто ми ззиралися з нею, часто мені хотілося перекинутися хоч од­ним словечком, спитати, чия вона, так ота ватага, ота череда жидівок, що поперед нею тюпали, зостановлювала мою смілість, і я боявся заговорить… Нема, здається, гіршої муки на світі, як усім серцем, усією душею бажаєш те і те зробити, а люди — ті завждні вороги — перечать твоєму бажанню. Я б, здається, половину віку свого оддав би тоді, якби вона заговорила до мене хоч одним словом, поглянула одним поглядом!.. То була бредня, мо­лодої, кипучої душі бажання, гарячого серця сльози. Недалеко від нашої квартири потягли жидівки у ворота, і вона скрилася за ними.

Довго я качався на своїй кроваті, довго я не спав, усякі думки лізли у голову, яких не надумало, не натішило серце надій, як воно упивалося ними — те все глибоко заховано у моїй пам’яті. Якби не її нещасна доля, що спостигла опісля, якби вона не через мене зробилася нещасною, я б, може, чи й згадав коли ті часи, а то кожна хвилина, проведена з нею, кожна думка до зізнання нашого прорізала глибокий слід після того нещастя, що спостигло-таки неповинну душу.

III

На другий день я бродив, як неначе з-за угла при­битий. Борисов почав на сміх підіймати, я його вилаяв, він собі, засторчивши ніс у книжку, лежав і читав. Ліг і я. Все вона з голови не йде, замкнув очі — образ її пред­став перед мене… Що за проява, що за причуда? Почала злість займатись у моїм серці. Чия вона і відкіля? Душа хотіла сповідатись.

  • Слухай,— кажу,— Борисов, ти бачив учора ту жидівочку?
  • Іди ти к чорту з нею!
  • Дурень!
  • Свиня ти попівська! Коли ти до мене ще обізвеш­ся, коли хоч слово замовиш за неї, то я…
  • Толкуй…

І ми замовчали.

Ще гірш, ще тяжче зробилося на душі, всі мої думки перевиті нею, все моє серце аж огнем паше, і вона перед очима з своїми чорними бровами, з своїм смутним погля­дом… «Чи довго ся кумедія буде?—думаю я.— Що воно й до чого?». А серце стука, не слуха тієї мови, веде свої протяжні співи, ті співи, котрі так любо ллються в молоду, ще тільки-тільки почавшу бриніти, душу…

Тільки що сонце навзаході, я пішов блукати — може, де стріну, може, де хоч раз гляну у її личко, спитаю, чия вона, де живе?.. Бродив, бродив — нема. Ні одної жидівки не видно було на вулиці, одні довгохвості барині та панян­ки тягалися по курних вулицях і замітали усяке сміття. Довго я ходив, уже давно сонце закотилося у холодну хмару, уже зорі давно блищали у блакитному небі, і займалося зарево пізнього місяця. Уже утих гомін, що живою річкою линув по вулицях города, де-де потухли і огні по хатах і тільки-тільки ще маячили по деяких. Уже й пісні дівочі затихли і крики та гуки парубків уляглися. В таку пору одні тільки москалі та білі або червоні спідниці ходили… Повернув і я додому. У ногах ломота, у тілі істома, на душі темно, на серці важко, а в очах все вона, вона одна, усі мої думки посіла, всі милі надії попсувала. Хоч би мені знать, чия ти? Чи варта ти огню того, яким пала моє серце, сповнена вся душа? Чи варта ти того, щоб занехаяти все-все на світі, тобою дихати, тобою жити, тобою думати?.. І гаряча [жовч] закипіла у грудях… А, пропади ти пропадом! Прийшов додому, закурив папіросу… Гірко. Ну, і чого це я? Чого я? Що мені нужно, чого я добиваюсь? Що вона, де вона? А я, дурень, мучусь, все своє серце рву на шматочки, всю душу туманю, щоб знать, хто така вона — жидівка? І я залився сміхом… Тяжкий то сміх, ух! Який тяжкий, вся душа мре, серце холоне од нього, щоб його вам і не знати… То перший мій був такий сміх, перше зроду душа зареготала на кутні! Чи доводилось вам коли зроду пестити у серці яку надію, пасти її своїм диханням, годувати своїми найкращими думками, гріти найчистішим огнем свого серця і в одну хвилину спізнати, що даремна була ваша праця, даремні думки, ждання, турбація? Доводилось? Тоді всі жили наливаються огнем, вся кров приливає до вашої голови, думки путаються, як пісок, у голові робиться туман… Другі при такій невдачі плачуть… Поплачуть, і легше їм робиться, покине туга їх темну душу, утихає вся болість серця… А я не міг і плакать, я сміявся, і в тім сміху і сльози, і жовч, і гірка отрута, і каяння, і все-все зміщалося, і тим сміхом душа наливалася, серце кипіло, як на ножі, кожна жилка, кожна волосинка на тілі, кожна кісточка заливалась тим сміхом і болістю в’їдалася у серце… Все ясне, все тихе-добре щезає з очей, з’являється темна ніч і кривавою пеленою застилає очі… Я перше зроду почув той сміх у своїй душі і, злякавшись, збудив Борисова.

  • Василю,— кажу йому,— мені тяжко, мені страшно, давай говорити.
  • Я, брат, спать хочу,— промовив він мені і переки­нувся на другий бік.

Що дальше було, що робилося зі мною, те я й сам не знаю. Знаю тільки, що тяжко було і тільки перед світом зімкнулись мої очі.

IV

На другий день мене не пізнати… Що за причина? Всяк пита, не пізнаючи мене. Нездорово мені, боюсь злягти, було одвітом. І більш нічого. Борисов як глянув на мене, то аж скрикнув:

—      Чи по тобі чорти сю ніч не товклися? — спитав. Я тільки махнув рукою.

Однак тоді мені було легше… Образ почав меркнути, пухнути, поки і зовсім скрився у холоднім тумані. Так минула і неділя, я почав знову шуткувати, поправлятись. Тільки на другій неділі рознісся слух — жидівська свадьба буде, почнеться у четвер, закінчиться у вівторок. Так як по наших повітах музика не часто грає або, краще сказати, зовсім її нема, то жидівська свадьба, як магніт залізо, так людей притягує до себе. З яких країв города, з яких закоморків не налізе сюди різного зброду, щоб послухати музики, щоб подивитись на молоду та молодого.

Свадьба була у багатого жида. Попивши у четвер увечері чай, я й Борисов і собі пішли проходитись і зайти поглянуть справді на свадьбу. Дорогою вітер доносив до нас голосне вигравання музики, зорі любо блищали у ясному тихому небі, звідусюди несло якоюсь благодаттю. Душа затихала, серце раділо. Тільки в моїм, лихім, знову проснувся забутий гомін, знов зворушив у душі її спокій, і думка знову пішла хмарами. «А чи вона буде там? Чи її побачу? А може, вона іде заміж?» — і серце болізно занило. Чого, від чого? Не скажу. Бувають таємничі звуки в душі, що голосом їх передати не можна, вони не піддаються на окови слова, не можна їх уложити ні в яку форму, як та зоря займається у небі, то втухне, то знов займеться, так і вони. Їх можна тільки прочути серцем, обняти душею, а вимовити немислимо. Аж ось увійшли ми в балаган. Людей повно; кого нема, за ким остановка? Свічки ярко горіли у здоровенній люстрі, що хиталась над головами усіх. Жиди раз у раз шмигали, жидівки змістилися у кучу. Музика сиділа так одсторонь на високому помості і чекала грошей. Зараз моє око кинулось на кучу жидівок. Боже мій! Третя од мене — вона! Вона у тому ж платті, з тим же сумним поглядом, тільки ще більше, ще краще. Устоньки її, як мак, горіли, очі, як ніч з зорями, дивилися. Задзвонило у вухах, забилось у грудях, кров цілою хвилею плеснула мені у голову і важко-важко одхлюпнулась на серце. Я дививсь на неї і не чув нічого,— мов і не було коло нас нікого, хоча гомін з усіх сторін, як море, грав… То що мені все те? Я бачу її, я спиваю чари з її личка, я запалюю серце її очима, мені любо, мені хороше, кругом мене тихі, одрадні співи і вона, вона!.. Довго я сто­яв, довго дивився, аж мені очі налились слізьми… Музи­ка грюкнула, і я, задрижавши увесь, очнувся. Вона тут же стоїть і дивиться на мене з-за одної жидівки. «О, не ди­вись на мене таким поглядом, не рви мого серця, не муч моєї душі! Одвернись!..» — І вона справді одвернулась і скрилась між кучею жидівок. Оглянувсь я — Борисова нема коло мене, він уже був коло панянок і, видно, завів веселу мову, бо сміх нісся відтіля до мене. Я пішов відшукувати її… Сьогодні безпремінно взнаю, чия вона? Звідкіля?

Питаю в одного знайомого: «Ти не знаєш, чия?» — Не знаю. А хороша, брат, як зоря. «Де твоя зоря,— думаю,— ця тебе огнем обдає, а зоря якось холодно сяє».

Музика перестала грати. Стали жидівки виходити на двір. Я пішов і став біля виходу. Вийде, думаю, займу. Вона, правда, недовго заставила ждати. Тільки що я став, як з кучею жидівок і вона йде. Я стиха-тихенько ухопив її за руку. Вона глянула і жахнулась… Ні одного слова, ані голосу, тільки очі якось заіскрились, і вона скрилась.

— Чия вона? — питаю в одного парубка, що тут стояв.

  • Ото?.. То, здається, Нейманова дочка…
  • Якого це Неймана?
  • Гершка.

Вона знову вернулась. Зляканий погляд її пробіг по моїм серці, і знову вона скрилась у кучі жидівок. «Сьогод­ні безпремінно треба зізнатись, що буде, те й буде, ніч проведу без сна, а зізнаюсь».

Довго стояв я, дожидав доброго часу — не можна. Все коли не той, то той поміша. Борисов підходить до мене:

  • Ходім додому,— каже.
  • Я не піду.

Він пішов сам. Розбрелись пошти всі з наших, одні мо­скалі та білі та червоні спідниці осталися. Уже далеко за північ, уже місяць вибивсь давно на чисте небо. Кругом тихо та ясно. Чутно тільки ґвалт жидівський та голос му­зики. Я якось задививсь на щось. Гляну-погляну, а її не­ма, сюди-туди — нема. Де вона? Думаю, вийшла, жду, жду — нема! От тобі, думаю, і зознав, як пішла додому. Із важким камнем на серці, натягши картуз на голову, направився вже додому. Іду і не дивлюсь нікуди. Прямо ворота. На воротях стоїть щось одне. Невже вона? Серце стукнуло раз, удруге і пішло дрібушечки вибивати. Під­ходжу — вона, мороз по всьому тілу пробігає, як підійти, що сказати. Душа кинулась, і я заговорив:

—  Чого ви тут стоїте одні?

Вона глянула на мене і нічого не сказала. Я тихо піді­йшов і став коло неї, і вже рука моя хотіла піймати її руку, як вона прошептала, одсахнувшись:

  • Ох! Пожалуста, не займайте мене! Я вас боюсь! Нас побачать…
  • Серце моє!—і я обхватив її стан.— Хоч чия ти? Скажи мені.

Вона тихо опустила голову мені на плече і мовчки ди­вилась у очі… Що то за очі, що то за погляд. Я ще кріпче пригорнув її, нахилився і тихий поцілуй намалював ро­жеву квіточку на її личку. Вона вся задрижала і рвонулася од мене.

  • Ангеле мій! Чия ти? — жалібно замолив її.
  • Нащо вам? І що я? — і на очах заблищали сльози.
  • Одне слово, як звуть? — і знов був нахилився, щоб поцілувати її, як вона вся задрижала і, вирвавшись, крик­нула: «Лія, там коло мосту… Нейман…» та й скрилась у балагані.

Поглянув ще їй услід… Радісно серце б’ється, весело думки котять, і я похилив, радіючи, додому…

«Лія… там коло мосту… Нейман…» — дзвеніло у вухах, і я тихо-тихенько заснув.

V

На другий день жду я вечора, як бога. От уже сонце навзахід повернуло, уже довгі його паруси слалися навкось по землі, золотили зелені сади, що кругом нас видні були, довгі тіні почали одкидати од себе хати, дерева, почав жар спадати, вітер затихав і од садів повіяло легкою свіжістю… Серце в мене забилось, заграло, мов пташка у гіркій неволі, перескакуючи з одної перекладинки на другу… Ох, господи! Хоч би скоріше ніч!.. Ось уже сонце сховалося за селитьбу, тільки його золоте проміння вигравало на бані церкви і, наче прощаючись, сяяло самоцвітними кругами… Ось і воно потухло, темна тінь ночі стала накривати город, і сумно-сумно закутувалась у її чорне покривало висока церква… Ось защебетав соловейко… Що то за голос любий! Що то за спів невимовний! Серце тихенько затріпалось, слухаючи ту пісню, і наче затихало, завмирало… Ось блиснула і зоря, далі друга, третя і пішли собі переблискуватись, як очі милої в час любові.

Я вже стояв у балагані і веселим поглядом відшукував її чорних очей… Ось і вона заблищала не згірш неба з зо­рями, огнем любові, журби і невимовної краси… «Боже! За одні очі, щоб тільки так вони дивилися на мене, я б віддав цілий вік!».

Тільки що вона мене запримітила, так зараз же і схо­валася між кучею жидівок. З якої сторони, з яких країв я не заходив, щоб побачити, — даремна була моя праця! Малий ріст її, високі жидівки, широкі криноліни — все пе­речило моєму погляду. І я не на шутку проклинав усе!..«Чого вона ховається од мене? Невже я її надкушу, коли дивлюся? Чи важкий мій погляд, як камінь, чи холодний, як лід? Чого вона криється? Правда, її закон, її звичаї — все те жидівське… Як же преступити гарячій жіночій го­лові через той поріг закону, як порвати ті пута звичаїв, що немилостива доля зв’язала весь народ жидівський, одірвавши від родини в одну кучку своїх людей…». І я за­мислився над долею їх… «Бідний, жалкий народе! Вся твоя слава — гроші, все твоє життя — бариші! Ти не ба­чиш, який огонь кипить в очах твоїх жидівок, яким клю­чем б’ється життя у їх високих лонах. Ти не знаєш тієї гарячої любові, того огненно-шпаркого бою розігрітого в грудях серця… Ти не знаєш тієї широкої волі душі, що, як море, грає у твоїм тілі, які лискавиці пробігають по ній… Куди тобі знати, гнилий рабе гнилого багатства! Ти не живеш життям людей, твоє життя, твої думки, твої гадки, радості і печалі, любов, воля, все-все на світі — то гроші! Один шеляг викликає зависливий вогонь у твоїх очах, а золотий — обів’є все серце, всю душу пекельною, тяжкою тугою і заведе тебе у яму, як нашого брата зво­дять блискучії очі жіночі… Та що й казать! Гірка неволя між злих людей, між нерідних тобі, виїла [?] всі твої най­кращі думки, найзавітніші надії… їх завждешні нападки дали тобі спізнати всю ціну багатству… І ти пізнав її, ти всосав її з молоком матері, з першою несмачною стравою і все занехаяв задля його та закон свій зберіг та ту без­утішную віру в грядущого месію…».

Отакими думками довго я томив свою голову, рвав своє серце, гнітив душу, і мені зробилося жалко його, того народу безродного… І я опустив голову на груди… Не скоро я підвів її і підводив якось нехотя, коли гляну… вона… вона, ось тут біля мене і скоса позирає на моє дум­не лице; загорівся мій погляд, хвилею линулись веселі думки у серце, радість пробігла по жилах, і я, випрямив­шись, гордо позирав на неї…

Знову почали всі розходитись з наших, знову я зостав­ся побалакати з нею. Знову вона скрилася… Я пішов. На воротях не видно було, поглянув по вулиці, тільки на краю, туди до мосту, щось біліло у сивім тумані пізньої ночі. Я направивсь туди. Та тінь, та проява почала щезати між тінями верб, що сумно, мов сторожі, нахилились край широкої плотини. Я пішов скоріш… Зорі горіли у небі, з-за гаю почало займатись зарево місяця і туман легенький де-де зривався над річкою, як волокно, і курів, високо підіймаючись угору… Я добіг до верб, моя проява ближ­че… то вона, вона, я бачу, я чую поступ її ноги, трепетаннячко її серця… Так одсторонь, проти плотини через рів кладочка, туди спустилася зона і, як ластівочка, полетіла на супротивні ворота… На хвіртці стала, я вже переходив ту кладочку і низько поклонивсь їй.

  • Чого ви так швидко пішли? —уже промовив був я, як вона хутчіш погляду стукнула хвірткою і скрилася… Одначе, чую — не пішла.
  • Ліє, Лієчко! Хіба ти не бачиш, що я за тобою, як тінь брожу, чого ж ти ховаєшся?

Тихо. Вже рука моя ухватилася за клямку, як вона тихим голосом взмолилась:

—  Ради бога, не ходи за мною! Я тебе боюсь! В мене мати нерідна, побачить — біда!

І я чув, як під стукотіння мого серця ударяли в землю її легесенькі ніженьки, скоро біжучи до хати… Одчинив хвіртку — вже вона коло хати, і мені здалося, що ле­генький поклон нахилив її русяву головку… Я пішов спать.

VI

Так я кожну ніч бажав захватити її на самоті, щоб по­балакати з нею… А для чого? Хто його знає! Серце б’ється, на душі становиться ясно та тихо та любо, як дивишся у її ясні очі,— того і ганявся за нею. А вона? Вона тікала од мене, вона ховалася, крилася, а я ще дужче напрягав свої сили і шукав її всюди і знаходив: образ її носився надо мною святим ангелом… То були химерні думки палкого серця, молодої душі, і я звірився їм, тому першому таємному голосу звірився і зізнався… А для чо­го? Чи я бажав її смерті, її лиха? Ні, не бажав, я б ще їй оддав свій вік, а прийшлось навиворот: вона оддала мені свій… І тепер на моїй душі тяжкий камінь лежить, і ніхто його вже не зніме. Коли ж і вам коли прийдеться почути у своїм серці невідому тиху мову, коли і вам коли случиться заговорити нею — не віддавайтесь їй! Занехай­те її, топчіть ногами, заливайте сльозами — а не піддавай­тесь! Не вірте, що то животворная любов займається у крові вашого серця,— ні, то погуба, то недоля — гірша всяких недоль, лиха година — гірша всяких нещасть, бід… Коли побачить на зорі хорошу квіточку, то, не ді­ждавшись сонця, не давши і одягтись у пишну свою кра­су, зірве її, вип’є одним духом всю живу силу з неї і кине на дорогу у куряву на поталу прохожому людові…Страшіться тієї пори! То пора безталання людського!.. Серце бажає жити, та жити не собою, а на щот другого, його радостями залива свої муки, його болем веселить свою душу.

Так було і зо мною. Я зознався-таки з нею. Це було так. Як минулася свадьба, я перестав її бачити, а не ба­чити як його, коли серце хоче… І я почав ходити на греб­лю. Між верб сяду і дивлюсь, і не було жодного дня, щоб я її не бачив, так, мов незнарошне, вийде за хвіртку, по­гляне— я тута, і сховається… Ото одного разу батько і мати її, рідної не було, а мачуха, поїхали на ярмарок кудись, домівку кинули на неї та на наймичку, котра, ще й сонце не зайшло — побігла до москалів. Осталася вона одна. Я довго ходив, гаразденько таки стомивсь, прийшов на греблю, дивлюсь — її нема, і всюди позапирано. Я при­йшов до хвіртки і сів на лавочку. Була уже пізня пора. Зорі любо миготіли у небі, місяць уже повернув на спадень. Чутно було холодну свіжість од річки, так що я почав аж промерзати… Зробив папіросу, сиджу і курю. Вона з думки не сходить. Сиджу, сховавшись, тільки чую, хатні двері рипнули, чи то вже їй сумно зробилося одній у хаті, [чи] то, може, вийшла наймички виглядати, хто його знає. Біла сорочечка її злегенька обмальовувала високе лоно, поворозка од спідниці міцно стягала її стрункий стан, що так і гнувся та розгинався… Як уздрів я її, присів і затих. Думаю, вийде за хвіртку. Вона й справді вийшла і, не ба­чачи мене, стала на хвіртці… Очі її заіскрилися, як зорі, груди, видно було, тяжко дихали, раз у раз то підніма­лися високо, то опускалися низько, на поблідлих щічках легесенький рум’янець грав… Я не стямився, як та звірина кидається на плохеньку скотинку, так кинувся і я на неї… Роздався болізний крик і завмер у холодному тумані річ­ки… Я обхватив її стан і, як зерном, обсипав її палким цілуванням…

—     Це я… це я… Лієчко, серденько! Це я! Не жахайся мене.

О, коли б хто знав, чим билося тоді серце, який огонь горів у ньому, якою благістю сіяла уся душа моя?.. Ні, то скрито глибоко-глибоко отут!..

Гаряче цілування утихомирило її. Сидячи на моїх колінах, припавши головкою до мого лона, вона затихла… Через хвилину почулося важке хлипання, дужче і дужче… Дух криється у грудях, накопичується і, скрикнувши, опу­скається глухим, задавленим риданням… Серце моє болізно занило…

—  Голубонько! Ти плачеш?..

—  Чого ти хочеш од мене?—ледве вимовила вона загіркими слізьми.

— Я люблю тебе, моє серце б’ється тобою, мої груди сохнуть од горя… Вся моя радість, вся моя утіха, все життя — ти одна… Одна на всім світі — і більш ніхто. Що мені місяць, зорі, що мені ясне сонце? Що увесь світ, люди, дружба, родина, як нема тебе?.. І сонце туманіє, і світ пустіє, і рідні — вороги, одна ти дорожче мені усьо­го… Моє серце давно шукало тебе і найшло тебе, мого янгола! На твоїм лоні — весь світ, на твоїх устах — сяє день, у твоїх очах — мій рай! Я люблю тебе, як ніхто! Ні одне праведне серце не любить так бога, як я тебе. Ти мені бог, моя святиня, моя порада…

І не доказавши, припав гарячими устами до її, як ура­нішня зоря, рожевих і… ніхто не чув, окроме глухої ночі, ніхто не бачив, окроме ясних зорь, довгого-довгого цілу­вання…

— Ти мене любиш? Ти мене любиш?—застогнав я, бо говорити часто не зміг…

Вона тихо припала до мене. Довго я тішився нею, дов­го цілував, милував, та вже світ ясний, що почав займа­тись на небі, розлучив нас. Вона пішла з тим, щоб кожно­го вечора зіходитись тута, коло двору.

VII

І почали ми сходитись. Сперш вона неначе соромилась, а далі обвикла. Любо мені! Пригортаю її, цілую, вона мене пригорта, цілує, розказує про своє гірке життя, що її часто мачуха зобіжає, батько перестав через неї любить, або він і подавно її не любив, та й нікого не любить, окро­ме грошей. Моє серце нило, слухаючи її тихий, журливий голосок, її шепелявеньку мову, одначе вона говорила кра­ще других по-нашому; серце, кажу, нило, сльози проси­лися на віки, та їх не пускало її палке цілування.

Борисов не знав нашого залицяння, він думав, що я по панянках шляюся і засиджуюсь до світу, та й таки не лю­бив розпитувати ні про що. Що йому? Як там кажуть: «Моя хата з краю, я нічого не знаю», так і він.

От одного разу вона мені і каже: «Чого воно у нас не во­диться так, як у вас? Чому ви і ми не хочемо зознаватися, не хочемо поводитися умісці, чого ви нами гордуєте?». От я їй і одмовляю, через те, мов, через те, що ваш закон не дозволяє зближатися з нами, а ми гордуємо че­рез те вами, що ви такий поганий народ, що у вас нема нічого людського, що ради грошей ви продасте і душу, і друге таке.

Вона задумалась.

  • А хто ж ті закони нам давав?
  • Пророк ваш, Мусій.

Вона знов задумалась… І перегодя шепче:

  • А як би тоді хороше було, якби ми були рівні з вами, бували ми у ваших, ви у наших… Як би я любила тоді тебе!
  • А хіба ти тепер не так любиш? — питаю.
  • То що, що я тебе люблю тепера більше усього ми­ру? Що з того? Я не вільна цього більше нікому сказати, окроме тебе. Та й чим скінчиться любова наша? Бог знає! Мене, може, віддадуть за якого-небудь жида, не питаючи, чи хочу я за його йти, чи ні, чи люблю я його, чи ні, мене не будуть питать, а так… віддадуть… І ми розстанемося… Я не кажу, що вже буде тоді зо мною? Що будеш ти ро­бити тоді? Плач і горе будуть у житті твоїми вірними подругами… Та й мені, як віддатися немилому чоловікові? А хіба я не маю права на веселе тихе життя, я, жидів­ка?— і схилившись на плече мені, вона заплакала.

Що мені було їй казати? Чим утішати? Вона казала правду, і правда та вогнем пекла моє серце, тупим ножем різала його… і я трохи не залився гіркими.

  • Тобі,— кажу,— можна вихреститись, обернутись у нашу віру?
  • Вихреститись, обернутись у вашу віру? — спитала вона тихо.— А чи стоїть вона нашої? Та й вихрестив­шись, я повинна забути те дворище, де жила, тих людей, що ростили і кохали мене, вихреститись — їм ніж у серце.
  • Хіба тобі жалко їх,— кажу, пригортаючи і цілую­чи,— хіба тобі жалко тих жидівських робронів?
  • Подумай сам, я в них сімнадцять літ жила, я в них все горе звідала, як маю їх покинуть?.. Та чи матиму я тоді право прийняти ту вічну славу, що дожидають наші батьки, що дожидали наші діди?
  • То химера,— кажу,— то вони зблудилися з прямої дороги, чому вони не увірували в сина божого, як він схо­див на землю?..
  • Хіба він уже був? Коли ж він був?

Я почав розказувати од початку і до мук його, як знав.

Вона тихо слухала, а як скінчив я, то вона промовила, задумавшись:

—  А який ваш спаситель, добрий чоловік був? Він усе прощав усім, тільки б увірували у добро, і наші діди за­мучили його… Бідний! Як я його люблю тепер і як би лю­била, якби…

  • Що, якби? Вона мовчала.
  • У тебе є хрестик? — не скоро спросила.
  • Є.
  • Дай мені.— Мене аж мороз усього подрав по спині.
  • Нащо? — питаю.

—  Я буду молитись йому, буду носити коло свого серця.

—  Ти ж не охрещена.

  • Так що ж?.. Хіба, не хрестившись, не можна і мо­литись йому? Я у його увірувала душею, хто він і що він… Я йому буду молитись, може, він розвіє мою тугу.
  • Ти б вихрестилась.
  • Для чого? Хіба, вихрестившись, я перемінюсь ду­шею? Мені і так гаразд би жити, якби ти був при мені.
  • Я тоді буду…
  • Ні, я не хочу хреститись, а дай мені хрестик, коли любиш мене, я його берегтиму як око, і бог мене накаже, коли яке зло задумаю про його…

Я зняв золотий маленький хрестик, той, що мене хре­стили, і дав їй… Вона узяла у руки і, міцно-міцно при­горнувши до вуст, поцілувала, потім наділа на шию собі.

  • Ти ж його ховай, щоб ніхто не побачив.
  • Один бог тільки побачить…

І далі кинулась до мене, пригорнула, поцілувала…

  • Ти добрий мій! Ти все зробив для мене, що ж я для тебе зроблю? Що я тобі дам?
  • Мені ти сама дорожче всього на світі.
  • Що, як умру колись і ти не знатимеш про мене, що твоя Лія у сирій землі тліє?
  • Хай бог боронить, я не доживу до того!

—  Чого? Адже нам повинно розстатись? Мене усе це як льодом обдавало.

—  Так ти скажи, навіщо ми, бувши такими далекими одно од другого, других вір, зійшлися докупи? Нащо? Полюбились, поголубились, а там — розійдемось… Милий мій, милий! Я не знаю, що зі мною буде тоді? Я не ручаюсь за себе… може, може… Бач, яке хороше небо, які ясні зорі, місяць, і всі ми під ними живемо, жити б у купці, у миру, тихо та любо, ніт же, роз’єднались, одрізнились… Ти бачиш, як річка сяє? Я люблю на неї дивиться… не­мов я утопаю у тій синій хвилі і затихає тоді моє серце… Ну, скажи, чи я тобі гарна, чи мила, ти мене любиш? Лю­биш, кажи ж, кажи!

І голову мою, ухвативши руками, вона міцно-міцно придавила до свого лона, і я чув, як її серце билося, чув, як кров дзюрила по жилочках, слухав її лепет, милий і страшний, і не міг слова вимовити…

VIII

Почало сонце вже повертати на зиму, поспіли хліба, робочий люд раз у раз, чутно, з снопами, накладеними на вози, їде городом… Складає той хліб у стоги і знов у поле… Кипить робота у полі, кипить дома, кипить скрізь дорогою… І любо подивитись, як народ добуває своє: важка-тяжка праця і сонце пече, піт у три руч’ї котить з тіла, кура покриває біле тіло — робить він… Дощ цілими ріками ллє з чорного неба, грім гуде, трусячи всю землю, страшна лискавиця раз у раз миготить, ріжучи чорні хма­ри — робить він, і все робить не оддихаючи, без утоми, без перестанку… Землі тяжко та важко од його в полі, за­ходить він сотнями рук, сотнями кіс, сотнями серпів і жне, і пожинає благодать божу, що поклякла добрими ко­лосками до землі… Радіє він, радіє, що зійшло воно доб­ре, що зросло воно добре і що поспіло у добру годину, і радість свою зливає то у тихій мольбі, то у гучній, весе­лій пісні… Іде та пісня од краю землі і до краю, іде з на­трудженої груді і стелиться і розстилається по полю, як послалося його добре жито, іде вона з ранку до вечора, з вечора до ранку і нема їй ні кінця, ні початку… Як воль­ная птиця там вона літа, як та думка крилата — не знать де ночує…

Так думав я не раз, сидячи на рундучку своєї кватирі, дивлячись у синє небо, де ще грає золотий промінь сонця і болізно світ його одсвічується у моїй душі…

Чого ж мені сумно тоді робилось? Того, що ночі роби­лись холоднішими, того, що рання зоря уже слала свою холодну росу на поблідлу траву? Того? Ні, не того… Про мене все рівно… Того, що світ пустів, сади вже доношували свою красу, птиці деякі почали одлітати у вирій, й тяж­ке і сумне було крякання їх у пустому небі, де тільки со­нечко сяло та хмарки по окраїнах, як злі вороги, кралися, і холодно світило сонце, і сумно пливли хмарки, і тяжко та важко пірнало птаство… так, наче воно прощалося і зливалося його каркання у один голос, тяжкий, невимов­ний плач, так, наче стогне душа, покидаючи грішне тіло: і тяжко їй кидати його, де було усе так мило, так любо, де все її тішило, леліло… А там? Бог знає! Темна ніч непробудності, тяжкі муки. Так чи не цього моя душа кви­лила? Ні, не цього! Щось тяжке, щось важке плавало над нею і не давало покою ні вдень, ні вночі… Мені хотілося поділитись своєю таємною любов’ю, хотілось попитать у кого теплого слова… та кому ж похвалюсь, хто мені що порає?.. Сумно мені було, тяжко, сумно. Раз і кажу Борисову.

  • Слухай, Данило, я тобі скажу одну тайну… Можна тобі звірить її?
  • Коли хочеш сказать, кажи мені, та для чого питати, чи можна звірить — сам повинен знать.

Я йому й розказав усе-усе…

Довго він слухав, нічого не кажучи, довго думав і ні­чого порядного не сказав.

— І охота тобі було заїдать життя другого? — тільки промовив та й стих.

Чуло, чуло моє серце цю одмовку і так болізно зани­ло, що аж у очах потемніло, у вухах затріщало у тисячі молотків, у голову безміном пригнітило, і осунулось все тяжкою каменюкою на груди… Дихання тяжке… дух спи­рає, очі мертвіють, боже мій, боже мій! Що я наробив…

  • Одначе невелика вага, як одна жидівка нещаслива буде од християнина,— промовив уп’ять він.
  • О, жовч! — простогнали груди, і гарячою смолою закипіла вона у моєму серці, як кішка ухватилася кігтями у глибоку уразу…
  • І ти кажеш це, слухаючи свого розуму? — з запа­лом скороговоркою запитав я його.

Очі його заіскрилися сміхом…

  • А хоч би й так?
  • Ти змія, а не чоловік! Ти [нрзб.], а не жива лю­дина.
  • А ти — дурень та ще й прибитий,— одмовив мені стиха,— не гарячись.

Тяжко мені слухать такі речі од такого чоловіка, що тут я йому розкрив свою душу, своє серце… «А може, я й справді дурень»,— думав я… І щось страшне засміялося знов у моїм серці… Страшно його вимовить, та й вимо­вить не можна, то сміх божевільний, то сміх одчаяння.

  • Ти б як-небудь її попитався вихрестити.
  • Питався…
  • Що ж?
  • Не хоче…
  • Чому?..
  • Вона вірує, в душі християнка, обрядів тільки не хоче прийняти. Нема, каже, толку в тім ніякого.
  • Ти ж їй гаразденько викладав?
  • Викладав, як знав.
  • Ти запитай ще. Тільки що ж з того, що вихрести­ться?..
  • Чого так?
  • Так. Ти ж на ній не женишся.

Ось що мене мучило, ось що мої груди надсаджувало, рвало серце, туманило очі, било веселі думки, все, все живе, святе моє… Я не міг на ній женитися! Чому? —за­питаєте. Багато є на те одказів та слухати мало… Я бо­явсь, боявсь грядущого… Якби я знав, що батько та мати поблагословлять,— я б женився… одначе я знав і те, що мені, як свого уха, так її не бачити, коли я похвалюсь своїм, а так обвінчаться — я не зміг іти проти всіх їх. Я любив їх, вони любили мене, я був один у них, уся їх надія, уся їх радість… Женившись, я б їх радість зім’яв так безвинно, так лукаво. Я б їх обдурив серед дня, я — рідна дитина! Та чи й була б вона мені жінкою, як треба? Бог зна! Вона б, вирвавшись з тюрми, кинулася, може б, до світу, на волю… дай тоді надихатись нею, дай пожить їй! А я, як яструб, піймавши любимого їм голуба, забрав­ся б геть од світу у ту ж тюрму або ще й гіршу [нрзб.], їй не перечив робити, що хотіти, думати, що знати, а я… я, як огонь той попалив би її найкращі гадки, най завітніші надії, бо я хотів теж жить, жить нею, дихать нею… і ми б не вжилися в однім гнізді… А втім — бог знає!.. Що й казать!

Одного разу вийшов я, жду-дожидаю — нема… Що за причина, що за оказія? Невже не вийде? Місяць пливе по небу — чистий, ясний, зорі світять, тиша… Не чутно [нічого], ніде вже не співають солов’ї — давно одлетіли, холодом і сумом віє від садів, де-де жовтий лист тяжко спускається додолу, обмочений пізньою росою. Осінь. Сумно.

Ось і вона вийшла і, як та осінь, сумна-невесела. На чорних очах не грає місячний промінь — глибоко-глибоко запали у біле чоло, на личку якась мука. Тихо опустилась вона на лавку. Тихо обняла, поцілувала. Довго-довго во­на цілувала, неначе хотіла перелить в мою душу свою тугу, свої гіркі сльози…

— Ти плачеш? Чого?

Тихе, здавлене ридання пронеслося над вухом і по­висло на душі чорною хмарою.

  • Я нещасна,— вимовила вона за сльозами.
  • Чого це, Лієчко?
  • Нащо ти зознав мене? Нащо відкрив свою душу, де я брала свої радощі з кожним часом, з кожним днем, з кожною неділею і все більше, все більше… Нащо? Щоб потім утеряти їх… Як же мені кинуть їх… Навчи мене! При твоїм однім погляді душа моя розправляє дужче крила, при твоїм слові — я на все готова вже… Скажи ж мені його… Скажи теє слово…
  • Яке, серце?
  • Як забуть тебе…
  • Чого ж це так… Серце моє…
  • Я посватана, я виходжу заміж. Через неділю моя свадьба.

Наче кілком хто ударив мене по голові, наче ножем шпортнув у самий край серця — так та оповістка стрясла мене.

— Ти плакав? Боже мій, боже мій! Чи я ж винувата? Чи моя це воля? Я давно вже посватана, я тільки не ка­зала тобі цього, я боялась… Що ж мені робить тепер?.. І ти, ти, моє сонце заховалося у тучу, і ти тепер не гля­неш на мене, не осушиш моїх сліз… Хто ж їх осушить?

Пекло і рай! Рай і пекло! — і знічев’я упилися мої руки в мої шовкові кудрі і полетіли клоччя їх, як суха трава.

Моя душа вила, як голодний звір, моє серце рвалося на шматки, вся кров заходила, заклекотіла у моїх жилах і хотіла вирватись на волю… Так от чого я сумний ходив щодня, так от яка туга їла моє серце! Боже мій! Що ро­бить мені? Що казать їй? У голові ніч, і ніч, і ніч…. наче горох, якісь страшні думки котилися без усякої сили, без пам’яті… Від кого? Куди? Що? — не питай… Так у лиху годину котить хвилі синє море. От і година стихне, сонеч­ко блисне, а хвилі все ходять, море все реве, і плеще, і рветься…

Не знаю, що тоді було зі мною… Не знаю, де вона ді­лася, як я опинився дома, на кроваті. Знаю її тільки ці­лування… довге, пекуче, гаряче цілування. Місяць… лист… воду…

X

На другий день не стало її… Скрізь шукали, скрізь питали — нема. Я, як мара, як той гробовик ходив, не знав, де і що. Тоді була неділя, і я не ходив на службу. В обідню пору рибалки ловили рибу коло мосту. Я од пе­чалі пішов проходитись до мосту, та й думка була її ще хоч раз уздріти… Так як рибалки ловили рибу, то я й став подивитись. Закинули раз — нема, удруге — нема. Утретє біля самого мосту щось напирається невід цупко, щось важке його пре назад. Раді рибалки тій вазі, а ось, може, хоч за цим разом… шепчуть їх [уста]. Витягають. Підійшли всі, підійшов і я. У зеленому баговинні забіліло щось… Розкидають його — боже мій! Вона, вона, моя Лія! Така і сумна, як учора, у тому і убранні, та ж мука на личку, тільки очі закриті…

  • Отаке піймай! Що це воно?
  • Га-а-а! Біжіть у поліцію!

Приходить поліція… Набіглося народу. Ґвалт, розпроси… Хто? Чия? Прийшов і Нейман і так і кинувся до своєї дочки, закричав: «О Ліє! О Ліє!…» — і повалився на мертве тіло. Тільки тяжке стогнання натрудженої душі, надірваного серця… пішло од його… Прибігла і мачуха, діти з нею… Ґвалт, крик повис над головами…

Прийшов лікар. Роздягли її. Неначе скажений, нена­че ужалений кинувся од неї батько і… «Ґвалт, о рятуй­те!..»— кричав він несамовито і більше ні слова.

— Чого він? Чого?

На білім милої моєї лоні висів і блищав золотенький хрестик мій…

Жид нестямивсь од його, побіг і більше не приходив, доносив тільки вітер крик і плач його…

Тіло обдивились, порізали і, так як жиди відказалися ховати, зарили у полі, край дороги…

І я мовчав, я ні слова не сказав… Боже мій! Боже мій!

Я вив, як собака, я моливсь всією душею… Ніщо не помагало… Я зліг і заболів гарячкою… Вичунявши, я вже не знайшов живого жида, помер він, одна паніматка жила у опустілому дворищі.

Материал предоставил Анатолий Мучник. Ашкелон.

Посмотреть также...

«Его здесь звали просто Милька Рыжий»

04/11/2021  11:50:04 Владимир Мак  10 апреля умер постоянный автор «Лехаима» Владимир Мак. Ему было 65 …

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *